Сьогодні дуже часто ми чуємо про те, що насильства в сім’ї не повинно бути. Проте також часто ми чуємо про випадки скоєння насильства чоловіка над жінкою, батьків над дітьми. Багато дітей також не можуть сказати про насильство публічно, тому що вони не розуміють, що відбувається по відношенню до них. Необхідна повнота інформації, щоб люди знали. Знаєте, багато людей ніколи не чули терміну «насильство в сім’ї».

За визначенням Закону України "Про попередження насильства в сім'ї", 2001 року, насильство в сім'ї - це "будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю".

Отже, жертвою домашнього насильства може стати будь-хто: жінка, яку постійно лає і б'є її чоловік, , хлопчик, якого лупцює мати.

 Закон розрізняє чотири види домашнього насильства: 

• фізичне; 
• психологічне; 
• економічне; 
• сексуальне. 

Фізичне насильство: хтось дитину штовхає, завдає болю ляпасами, стусанами, ударами кулаків; жбурляє предмети, погзрожує зброєю розправою; закриває ззовні дитину в помешканні

Емоційна образа: постійно дитину принижують, кричать на неї та; ігнорують почуття дитини; висміюють її переконання; забороняють виходити на вулицю, гратися з однолітками; критикують її, висміюють.

Що слід розуміти під насильством над дитиною?

Незважаючи на велику кількість норм, правовідносин між батьками та дітьми, дуже часто виникають ситуації, при яких порушуються права дітей. Найчастіше насильством та порушенням прав дитини ми вважаємо тільки фізичну розправу. Згідно чинного законодавства, психологічне насильство в сім’ї проявляється в образах із використанням лайливих слів та криків, які принижують честь і гідність члена сім’ї. Психологічне насильство проявляється також у брутальному ставленні до родичів чи друзів члена сім’ї; шкоди, що її спричинено домашнім тваринам; у знищенні, пошкодженні, псуванні особистих речей, предметів. Також насильством над дітьми є випадки, коли батьки:

- знущаються над дитиною; б’ють її;

- завдають шкоди здоров’ю дитині;

- залякують дитину, використовуючи при цьому різні суспільні установи (міліцію, церкву, спецшколу, колонію, психіатричну лікарню);

- порушують її статеву недоторканість;

- ізолюють її;

- контролюють її доступ до спілкування з ровесниками, дорослими, родичами, одним із батьків;

- використовують образливі прізвиська;

- соромлять дитину;

- використовують її як передавача інформації під час конфлікту у сім ї;

- контролюють поведінку дитини за допомогою грошей;

- ігнорують її;

- не задовольняють її основні потреби;

- погрожують фізичною розправою;

- поводяться з дитиною, як з прислугою;

- відмовляються повідомляти про важливі рішення, що безпосередньо стосуються її долі.

Зневажання людських прав дитини, приниження її гідності сприяють виникненню дитячої психологічної травми, яка деформує особистість, порушує природний психологічний та фізіологічний розвиток дитини.

Ми змушені говорити про це, так як дана проблема існує в сучасному суспільстві, і вона небезпечна тим, що від неї страждають діти. Страждають як від насильства у ставленні до дитини, так і спостерігаючи за насильством у своїй сім'ї, а у майбутньому — переносять цей негативний досвід у власне життя. Тому зрозуміло, що насильство в сім'ї є суспільною проблемою.

Розрізняють наближені і віддалені наслідки жорстокого поводження з дітьми. До наближених наслідків належать фізичні травми, ушкодження, гострі психічні порушення у відповідь на будь-який вид агресії (прагнення кудись бігти, сховатися або глибокої загальмованості)

Серед віддалених наслідків жорстокого поводження з дітьми виділяються порушення фізичного і психічного розвитку дитини, особистісні та емоційні порушення, соціальні наслідки.

Найнебезпечніше те, що насильство дає дуже серйозні негативні соціальні наслідки. Діти є особливою категорією в ситуації сімейного насильства, адже саме вони є найменш захищеною категорією людей через свою вразливість, необізнаність та залежність від дорослих.

До набутих рис характеру дітей, які потерпають від сімейного насильства, можуть належати: занижена самооцінка, невпевненість, підвищена тривожність, прагнення діяти всупереч вимогам. Їм характерні такі особливості, як пасивна позиція, боязкість, замкнутість, підпорядкованість, неврівноважена поведінка, схильність до нищення й насильства; уповільнене мовлення, нездатність вчитися,  нав’язливі страхи (фобії), депресивність.

Психічні особливості дітей, які постраждали від насильства

Практично всі діти, що постраждали від жорстокого поводження і зневажливого ставлення, пережили психічну травму, в результаті чого вони розвиваються з визначеними особистісними, емоційними і поведінковими особливостями, що негативно впливає на їхнє подальше життя.

Зокрема:

• Діти з сімей, у яких практикується насильство, відчувають постійний психологічний дискомфорт, для них це справжня трагедія.

• Діти, що зазнали різного роду насильства, самі стають агресивними, що найчастіше виливається на більш слабких: молодших за віком дітей, на тварин.
• Порушується контакт, спілкування з однолітками:
• Діти не здатні виражати почуття, так як роблять для себе висновок, що насильство - це спосіб, яким дорослі вирішують свої конфлікти. Оскільки ніхто не показав цим дітям, як слід говорити про їхні почуття, думки, вони часто не знають, що переживають або відчувають, і як можна виразити свої емоції та почуття у вербальній формі.
• Деякі з них, навпроти, надмірно пасивні, не можуть себе за­хистити.
• Інші прагнуть будь-яким шляхом привернути до себе увагу, іноді виявляється у вигляді зухвалого, ексцентричного поводження.
• Діти, що пережили сексуальне насильство, здобувають невластиві віку пізнання про сексуальні стосунки, що проявляється в їхній поведінці, в іграх з іншими дітьми чи з іграшками.
• Діти мають низьку самооцінку, що сприяє збереженню і закріпленню психологічних порушень. Особистість з низькою самооцінкою переживає почуття провини, сорому, вона переконана у власній неповноцінності, у тому, що "гірше всіх".
• Діти мають часті депресії, навіть у дорослому віці. Це виявляється в приступах занепокоєння, безпричинної туги, почуття самітності, порушеннях сну.
• Досить часто, почуваючи себе нещасливими, знедоленими, пристосовуючись до ненормальних умов існування, можуть стати шантажистами - в обмін на обіцянку зберігати таємницю і не ламати звичного сімейного життя, діти вимагають у дорослих гроші, солодощі, подарунки.

Соціальні наслідки жорстокого поводження з дітьми

Діти, що пережили будь-який вид насильства, відчувають труднощі соціалізації: у них порушені зв'язки з дорослими, немає відповідних навичок спілкування з однолітками, вони не мають достатнього рівня знань і ерудиції, щоб завоювати авторитет у школі тощо. Рішення своїх проблем діти - жертви насильства - часто знаходять у кримінальному, асоціальному середовищі, а це часто сполучено з формуванням у них пристрасті до алкоголю, наркотичних речовин, вони починають красти і здійснювати інші протиправні дії.

Проблема психотравмуючого впливу насильства на дитину має не лише психологічний, а й соціаль­ний, медичний і юридичний аспекти. Порушення, що виникають внаслідок насильства, зачіпають усі рівні функціонування дитини: перешкоджають її самореалізації в майбутньому, викликають порушення поведінки. Жорстоке поводження з дітьми в подальшому формує з них соціально-дезадаптованих людей, не здатних створювати повноцінну сім'ю, бути гарними батьками, а також є поштовхом до відтворення жорстокості по відношенню до власних дітей.

Відомо, що фізичне покарання в нашій культурі (покарання ременем) вважається поширеною і природною формою виховання і не розглядається як насильство. Тому досить часто батьки й не замислюються над тим, які наслідки можуть бути в майбутньому. Як говорилося вище, будь-який вид насильства формує у дітей і підлітків такі особистісні і поведінкові особливості, які роблять їх небезпечними для суспільства.

Як же захистити дитину? Що можна зробити, щоб запобігти жорстокому поводженню з дітьми та насильству в сім'ї? Хто повинен зупинити цикл знущань? Це можуть і повинні зробити матір та батько! Якщо кривдником є батько, то лише жінка може захистити своїх дітей і себе саму. Якщо кривдником є жінка, то батько може перервати насильницькі стосунки і захистити дітей.

Сам по собі процес виховання дітей неймовірно складний і вимагає титанічних зусиль і витримки від батьків. Адже кожен з них дбає про своє чадо і намагається виховати його правильно. Хтось витримує будь-які істерики і може спокійно повторити в 10-ий раз поставлене запитання, а деяким навіть покарання ременем і різками не допомагають від постійних розладів поведінки дитини. Однак другий спосіб ні до чого доброго не приводить, тому потрібно розуміти, як виховати дитину без криків і фізичного впливу.

На жаль, навіть ті дорослі, які здогадуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього.

Щоб дати рекомендації реагування на негативну поведінку дитини, розберемось, ЧОМУ БАТЬКИ ВДАЮТЬСЯ ДО ФІЗИЧНИХ ПОКАРАНЬ?

Причини:

• стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми виросли нормальними людьми;

• відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, розгубленості обирають найперше, що спадає на думку — фізичне покарання дитини з благородною виховною метою;

Потім, уже після того, як акт фізичного покарання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

1. звинувачення— дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила поганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
2. самообман— чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим ймовірніше, що дитина такого більш ніколи не скоїть. І, справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повторюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не змінюється, вона отримує урок — погане слід робити так, щоб тебе не викрили;
3. самовиправдання— не утримався, в усьому винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося якнайрідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
4. каяття— визнання провини перед дитиною та намагання вибачитися перед нею.

Саме жорстоке поводження дає дитині уявлення: саме так, із застосуванням насильства слід домагатися бажаного й формує у неї переконання: насильство — найкращий спосіб протистояння тому, що тобі не подобається, що ти не можеш змінити, швидкий шлях досягнення бажаного. А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в наших дітях беруться жорстокість, агресія, непоступливість, брехливість, безсовісність, бездушність. І, розпочинаючи боротьбу з негативними проявами поведінки, знову не знаходимо нічого кращого за фізичне та моральне насильство.

По-перше, у дитини формується стійке переконання: насильство — найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного: коли я стану дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання — мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а згодом може яскраво проявитися в дорослому віці.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину, значущі для неї люди — батьки, педагоги — може виникнути агресія — мотивована деструктивна поведінка. Ця поведінка провокується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання. Або інша протилежність — аутоагресія — агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до крайньої форми — суїциду. “Я поганий, бридкий, мене немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,” — так розмірковує людина, що зважилася накласти на себе руки.

Вільну та щасливу особистість можна виховати лише ненасильницькими методами, тільки розумною й водночас сердечною любов’ю.

• Любити дитину — зовсім не означає завжди й у всьому їй потурати та схвалювати будь-яку її поведінку. Небажану поведінку обов’язково треба коригувати і тут, без сумніву, необхідні й суворість, і вимогливість, і безкомпромісність.
• Не карати – а виправляти/ коригувати/ змінювати на краще поведінку.
• При цьому
• не обмежувати дитину у задоволенні її фізіологічних потреб.
• не позбавляти любові.
• не принижувати дитину. Фрази, сказані зопалу, можуть сильно поранити ніжну дитячу душу.
• Покарання має бути справедливим. Не можна зривати злість на дитині від сварки з чоловіком або вихлюпувати на нього обурення через проблеми на роботі. Адже маленька людина не винен у ваших труднощах. Якщо ж стриматися не вийшло, то не потрібно боятися вибачитися. Тоді дитина не буде відчувати себе скривдженим і необґрунтовано покараним.
• Покарання повинні мати межі часу— «три дні без комп’ютера», «тиждень без вулиці».
• Покарання повинні відповідати системності. Якщо малюка карають за розкидані іграшки, то покарання повинні дотримуватися у всіх випадках повторення пустощі, не від випадку до випадку. Нестабільна поведінка батьків, яка найчастіше виражається в тому, що вони не постійні в своїх покарання і правилах, призводить до того, що дитина просто напросто заплуталась, можна або не можна це робити: адже сьогодні його покарали за перегляд мультика або іншого відео, а ось вчора або позавчора ні.
• Покарання повинні бути реальними. Не потрібно залякувати або погрожувати дитині, так як це може призвести до серйозних психологічних розладів, розвитку неврозів тощо. Також такий вид покарання дітей може привести до абсолютно протилежних бажаних результатів: через деякий час дитина побачить, що загрози не виконуються, а значить, їх можна пропускати повз вуха.
• Завжди пояснювати причину. Дитина повинна розуміти, чому ту чи іншу дію заборонено.
• Найкраще покарання - це позбавлення його приємного проведення часу. Покарання має бути дійсно небажаним.Якійсь дитині важче буде відмовитися від телефону, ніж від прогулянок на вулиці.
• Не скасовувати покарання. Якщо дитина признається і каже, що він винен і усвідомив провину за скоєний проступок, скасовувати покарання не варто. Поговорити, пробачити, пошкодувати - так, але скасовувати - ні. Інакше це буде загрожувати ситуацією, коли дитина після кожного проступку буде говорити «я так більше не буду» і через 5 хвилин повторювати те ж саме.